Доброго здоров'я, шановний друже. Я працюю в сфері продажу сільгосптехніки вже 6 років. Продавав реставровану, бувшу у вжитку та нову техніку. Я був свідком багатьох дивних речей, які відбувались зі мною та навколо мене.

Кажуть, що гроші не пахнуть, але це не так. Принаймні, для мене.

Мене виховали порядною та чесною людиною, багато речей я «пропускаю» крізь себе, тому свої перші зароблені гроші у сфері продажу сільгосптехніки буду пам'ятати довго.

Діло було так… Я почав працювати менеджером з продажу певного виду сільгосптехніки. Продажів не було, бо асортимент та наявність техніки на складі бажали кращого, тому шеф «накинув» мені продаж зернометів, які виготовляв його знайомий у своєму гаражі. Я поцікавився, чи все з ними гаразд в плані якості, на що отримав відповідь: «Не хвилюйся, все «чьотінько». Зерномети нові, якість висока».

«Ну, якщо шеф сказав, то мабуть так і є», — подумав я і почав пошуки клієнтів. За декілька днів в нас з'явилось замовлення на зерномет, ми отримали аванс, я був задоволений своєю роботою, але думки про якість не полишали мене.

І ось настав день, коли клієнт приїхав забирати свого «дракона». Шеф сказав, щоб я їхав з ним, будемо «відпускати товар».

Зустрічаємо клієнта, їдемо на «виробництво». Приїжджаємо на якісь гаражі, в одному місці відкриті двері, заходимо в бокс. Стоїть зерномет.

Клієнт говорить: «Давай прокрутимо, запускай». Запустили — працює.

Думаю: «Фух, працює, пофарбований, деталі нові, все окей».

Тільки викотили зерномет на двір, як клієнт питає: «А скільки років цьому електродвигуну? Він, певно, старший від мене?!» Піднімаю голову, дивлюсь на електродвигун, а в нього корпус погнутий. Мій шеф почав щось говорити про гарантію, про те, що це складські, ще «тієї» якості радянські двигуни, що все буде працювати, а я стояв і хотів крізь землю провалитися.

Потім клієнт додивився, що один із пасів на шківах провисає. Почав говорити, що це не новий. Як виявилося потім, пас новий, але іншої моделі, ніж потрібно. Його поставили, бо не хотіли викидати — це ж гроші…

А найголовніше те, що товариш мого шефа від самого початку залишив свій гараж на нас і якогось помічника, а сам поїхав додому, чекаючи, коли ми завеземо його «котлету». Нам довелось імітувати те, що це наш об'єкт, що ми виробники (інакше людина зрозуміла б, що ми банальні посередники) — і це була найбільша дурня у світі, якою я займався коли-небудь.

Коли зерномет повантажили, клієнт поїхав, я отримав свій гонорар, але відчував себе виснаженим і спустошеним. Кажуть, що гроші не пахнуть, але це не так.

Якщо вже почав з теми «гаражного» виробництва, то продовжу її.

Ти можеш не вірити, але досить часто так звані заводи торгують технікою, яку скуповують у гаражних майстернях і видають за свою. Тому мене особливо дратують ті люди, які телефонують і питають: «Я потрапив на завод?», або говорять: «Вибачте, але ми шукаємо завод».

Люди добрі! Ви хочете ту ж саму продукцію з переплатою у 20-50 тисяч гривень? Чому ви вірите тільки тому, що написано в рекламних буклетах або на сайтах? Чому не дивитеся на продукцію власними очима? Чому не аналізуєте та не співставляєте? Невже вам немає куди діти зайві гроші?!

Заводи, які не гребують торгувати чужою сільгосптехнікою, як правило, «вибивають» для себе «солодкі ціни» (вони самі так кажуть) у «гаражних» виробників. І їх не цікавить те, що чим «солодша» ціна, тим нижча якість техніки. Головне — маржа.

Одного разу був свідком того, як у раму замість труби 5 мм вварили трубу 3 мм із заглушками, щоб кінцевий споживач не бачив товщину металу. А десь хтось колись думатиме, чому раму причепа скрутило...

Але так зване «гаражне», або кооперативне виробництво — нерідко краще за заводське. На сьогодні я працюю на приватному підприємстві, яке має власне виробництво, обладнання тощо, але не має статусу заводу, бо власникам це не потрібно. Хоча за якістю своєї продукції ми нічим не гірші від конкурентів, які звуться заводами.

Можна зрозуміти тих виробників, які йдуть на зниження якості заради гарної ціни для заводів. По-перше, вони не несуть відповідальність за якість, тому що це вже не їхній товар. По-друге, вони завжди мають стабільну кількість замовлень, оскільки вписані у графік виробництва заводу.

Хоч як би там було, «гаражне» виробництво — це можливість виживати для малих фермерських господарств, а для великих — не переплачувати гроші на рівному місці.

Головні інженери — окрема каста в сільськогосподарських підприємствах. На них моляться власники господарств, їхнє слово під час купівлі техніки остаточне й оскарженню не підлягає.

Для добросовісних виробників сільгосптехніки вони частенько є перепоною у реалізації продукції, а для довірливих керівників — причиною перевитрат коштів на купівлі-ремонті техніки.

Те, що інженери закладають у вартість сільгосптехніки свої «відкати», входячи у зговір із виробником — ні для кого не секрет, окрім довірливих або дуже багатих керівників. Але є ще «крутіша» схема наживи.

Є такі виробники сільгосптехніки, котрі платять так звану «зарплатню» так званим «своїм» головним інженерам в обмін на те, що вони зроблять усе, щоби господарство, у якому вони працюють, купило техніку даного виробника на певну суму. Крім того, з кожної покупки інженер отримуватиме певний «відкат».

Якою ж буде якість техніки, купленої в результаті роботи таких «схем»? Обидві сторони (покупець в особі головного інженера і продавець в особі виробника) мріють тільки про те, як збільшити свою маржу.

І як продати якісну техніку добросовісному виробникові у господарство, в якому «править бал» головний інженер? Не знаю чому, але у господарствах із недобросовісними головними інженерами, не можна вийти на контакт з керівником. Точніше, на контакт вийти узагалі можливо, але він все одно скаже: «Обговоріть це з моїм головним інженером» — замкнуте коло.

Інженери досить вміло видають бажане за дійсне — приїздять на огляд сільгосптехніки до декількох виробників, скидають на Viber керівникові всі пропозиції, але зупиняють вибір на тій, яка потрібна їм, мотивуючи це тим, що інша не надто якісна або дорожча за аналогічну. І ніхто, як правило, не зможе довести махінації керівникові.

З досвіду скажу, що на техніку, вартістю 100-130 тис. грн, близько 10 тисяч припадає «на кишеню» головного інженера.

Нескінченно можна дивитися на три речі: як горить вогонь, як тече вода і як працюють інші люди. Але є ще одна, не менш цікава річ — це те, як різні «перекупи» возять одного й того ж самого клієнта до твоєї сільгосптехніки на огляд. І уявляєте, люди не завжди можуть зрозуміти, що відбувається.

Річ у тім, що деяким «гаражним» виробникам все одно, як продати техніку — самому чи через посередника. Нерідко виробник говорить посередникам: «Хлопці, я виставив гноєрозкидач на майданчик. Якщо хочете, 120 тисяч мені, а собі — скільки зможете». От через це й трапляються ситуації, коли декілька посередників приводять одного й того ж клієнта на цей майданчик, називаючи кожен різну ціну.

Доставка — це ще одне «слабке місце», де покупець може втратити декілька тисяч гривень на рівному місці, за умови, якщо продавець робитиме доставку техніки найманим, а не власним транспортом.

Досить часто недобросовісні продавці сільгосптехніки самостійно ведуть перемовини щодо вартості доставки, і якщо покупець — довірлива людина, то вони з легкістю можуть збільшити вартість доставки на декілька тисяч гривень, забравши різницю собі до кишені. Звідкіля я це знаю? Про це особисто мені розповідали деякі наймані перевізники. Тому завжди вимагайте контакти перевізника й узгоджуйте ціну доставки напряму.

Можливо, для когось це буде новиною, але значна кількість вживаної сільгосптехніки потрапляє на торгівельний майданчик одразу після привезення від іншого продавця, оминаючи ремонтну майстерню. Але це не заважає її новому власникові говорити та писати в оголошеннях, що «техніка працювала до останнього, обслужена, змащена та готова до роботи».

Я взагалі раджу під час огляду такої техніки повністю абстрагуватися від розповідей продавця, а «вмикати свій розум та зір».

Якось один «купи-продай» хвалився мені, як продав людям б/в сівалку СЗ-3,6, яку покупець транспортував власним трактором до свого господарства близько 50 км. Так от, спочатку в нею лопнула шина, а за 10 км від господарства колесо відвалилося разом зі ступицею.

Один клієнт розповідав, як домовився по телефону про покупку зерномета за сорок тисяч гривень, приїхавши вночі його забирати власним ЗІЛом. По телефону йому розповіли, що все працює, хороший стан техніки. А фактично довелося вкласти в ремонт ще сорок тисяч. За ці гроші міг би купити нового і спати спокійно.

Знаю одного продавця сівалок, який робить їм так званий капітальний ремонт. Так от, він встановлює на них немалу кількість б/в запчастин, які купує у іншого продавця сівалок, котрий дійсно змінює старі деталі на нові. Ціни на сівалки однакові, але комусь пощастить, а комусь — ні.

Кажуть, що гроші не пахнуть. Напевно, з цією філософією живе 90% населення, але це не про мене. За весь період своєї діяльності мене ніяк не може покинути відчуття несправедливості. Разом з тим, коли я бачу, як вперто клієнти не бажають вчитись на чужих помилках, не помічають, як їх об'ідають власні інженери та цілі піраміди посередників, коли для них "заводський шильдик" цінніше інформації про те, що товар виготовлено у гаражі або він неналежної якості, то хай їх вчить життя.

© Traktorist.ua, 2019
Думка редакції сайту може не співпадати з думкою автора.